Провідною галуззю трестованої промисловості Поділля була цукрова. Її значення суттєво зросло в умовах паралічу товарно-грошових відносин, коли цукор перетворився в універсальний продукт. Його прагнули здобути як органи влади та військові, так і повстанці й навіть робітники цукроварень. Саме тому керівництво Подільського районного управління цукрової промисловості у серпні 1921 року скаржилося, що “втручання військових та цивільних у життя цукрозаводів, арешти, які почастішали останнім часом, обшуки, ревізії деморалізаційно діють на працівників цукрової промисловості. За таких обставин говорити про відродження цукрової промисловості не доводиться і лише повне усунення вищезазначених причин, за нового курсу економічної політики, дасть можливість налагодити цукрову промисловість”. Далі на khmelnytskyi.one.
На початку 20-х років 20 століття гостро стояла потреба у кваліфікованих працівниках
Важливе значення для реалізації рішень центральної влади мала постанова Подгубкому “Про відбудову цукрової промисловості” від 7 березня 1922 року. Вона забороняла будь-яким організаціям, установам та військовим частинам втручатися у діяльність цукрових заводів та їхніх сільгоспів або забирати у них майно чи будівлі. Органам влади всіх рівнів не можна було конфісковувати чи реквізовувати майно та продукти цукрозаводів без відповідної згоди центрального правління чи його місцевих кущових управлінь. У сезоні 1923 року губстатюро планувало, що цукроваріння на Хмельниччині здійснюватимуть 22 заводи. Та, отримавши інформацію, що під буряками зайнято 40,5 тисяч десятин, прогноз збільшили до 25 цукроварень.
Однією з причин розширення посівів буряку стала активна пропагандистська кампанія цукрокомбінатів про застосування штучних добрив і виділення селянам за пільговими цінами 20 вагонів сірчанокислого амонію, надання безоплатних порад агрономів щодо його застосування та обіцянки гарантованої справедливої оплати за зданий буряк. Тоді вдалось забезпечити роботу 23 підприємств. На цих заводах штатно працювало майже 3,5 тисячі робітників і на період цукроваріння залучалося ще понад 11 тисяч сезонних працівників. Гостро стояла проблема кваліфікованих кадрів: не вистачало 50% фахівців. Для її вирішення налагодили підготовку спеціалістів різної кваліфікації у Камʼянець-Подільському сільськогосподарському інституті та цукроварних технікумах у Камʼянці-Подільському.
Ремонт і введення у дію цукроварень вимагали високого професіоналізму і винахідливості персоналу з огляду на важке становище з ресурсами. Аби відремонтувати заплановані до пуску заводи, як донорів запчастин використовували неактивні заводи, які входили з ними в один комбінат. Загалом вжиті заходи дозволили проскурівським цукровикам у виробничому сезоні 1923 року виконати план на 130% і виготовити 4,16 мільйона пудів цукру, що становило 17,3% від рівня 1914 року.
За три роки вдалось налагодити відкриття нових цукрових заводів
Потреба у грошах і відсутність додаткового заробітку, окрім вирощування буряків за контрактацією, змусила селян збільшити посівний клин під буряками у 1924 році. Але через вкрай несприятливі погодні умови й неймовірно велику кількість мишей та інших шкідників, низьку зацікавленість селян у результатах праці, врожайність буряків зменшилася з 63 пудів з десятини до 45,5 пуда відповідно. Тоді в оренді перебували Старосинявський, Щедрівський та Проскурівський заводи – Проскурівської округи. Серед них виділявся Проскурівський цукрозавод, який орендувала перша дивізія Червоного козацтва. Всіма господарсько-виробничими питаннями займався уповноважений від дивізії, син власника кількох підприємств і заводів Абрам Штеренгас. Він налагодив заготівлю палива на 60 десятин лісу у Проскурівській окрузі та на 90 десятин у Шепетівській окрузі, що сприяло введенню заводу у дію у 1924 році. Проте це не зашкодило окрвідділенню ДПУ підозрювати його у неблагонадійності, грі на “чорній біржі” та тримати під постійним наглядом. Загалом через брак сировини, цукрові заводи працювали у середньому впродовж 34 днів. Навіть за умови браку сировини звичним явищем був обман селян при прийманні буряків і затримка оплати за них, на що вказували доповідачі на пленумі Проскурівського окрпарткому у 1924 році.
У 1927 році у сфері цукроваріння ввели “режим економії”
Загальнореспубліканського розголосу, завдяки публікації у “Вістях ВУЦВК”, набув пуск у Камʼянецькій окрузі Маківської цукроварні, яка не працювала з 1914 року. Такі досягнення спонукали Подільське відділення цукротресту запланувати на 1926 рік збільшення посівної площі під буряками на 30%, що складало б понад 80% від рівня 1914 року. На цій підставі до виробничої програми включили підготовку до пуску 13 законсервованих заводів, переважно Камʼянецької та Проскурівської округ. Спільним для усіх цукрових заводів Хмельниччини у 1927 році стало проведення “ущільнення штатів” у рамках проголошеного 15 зʼїздом ВКП(б) режиму економії.
Впродовж періоду впровадження нової економічної політики питання відбудови та розвитку стратегічно важливих для Хмельниччини цензових підприємств перебували у центрі уваги органів місцевої влади. Їй вдалося, попри брак коштів і відсутність запчастин, налагодити відновлення потужностей. Зокрема, цукровики з одних цукрових заводів демонтували обладнання і встановлювали його на інші, що дозволило налагодити виробництво солодкого продукту спочатку на половині підприємств. Масове відновлення цукрозаводів було проведене лише у другій половині 20-х років 20 століття. Проте до 1928 року так і не вдалося ввести у дію усі цукроварні Хмельниччини.
Важливою для розвитку Хмельниччини була Дунаєвецька текстильна фабрика
Управління Дунаєвецьких текстильних фабрик було найбільшим і найпотужнішим обʼєднанням на Поділлі. Воно являло собою створений восени 1921 року на базі текстильних підприємств “Дунаєвецького куща” госпрозрахунковий трест місцевого рівня. Оскільки його діяльність мала загально республіканське значення, у час створення його намагались захопити у своє управління різні посадові особи. Важливе значення для більшої зацікавленості фабричних колективів у результатах роботи мало рішення президії Подгубраднаргоспу 9 січня 1922 року про переведення Дунаєвецьких текстильних фабрик на самоокупність і створення правління фабриками.
Воно мало складатися з трьох осіб – директора-розпорядника (партійного працівника з адміністративним стажем) та двох його помічників з комерційної та технічної частини. У розвиток цієї постанови 20 січня президія ПГРНГ призначила на посаду помічника директора-розпорядника Дунаєвецьких фабрик з технічної частини Шора і з комерційної частини – Фінкельштейна. Концентрація сил та засобів і жорстке придушення проявів невдоволення дозволили вже до початку 1925 року провести реконструкцію “Дунсукна”. В її ході 5 активних фабрик реорганізували в одну, більш ніж у 5 разів скоротили управлінський персонал і на 8% – робітників. Це дозволило зміцнити дисципліну та підняти продуктивність праці, що позитивно вплинуло на рівень заробітної плати. Все це перетворило “Дунсукно” в одне з кращих текстильних підприємств України.